Звільняти чи не звільняти?

Питання сплати судового збору залишається невизначеним

АНДРІЙ ГРУШИЦЬКИЙ, суддя Апеляційного суду Волинської області, кандидат юридичних наук

Уже близько року діють нові ставки та правила справляння судового збору, пов’язані з набранням чинності законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» від 22.05.2015 №484-VIII. Судова практика, яка склалася за цей час, зводиться до двох протилежних позицій. Спробуємо зрозуміти, яка з них є правильною.

Першорядність нової редакції

До 1.09.2015 споживачі, які зверталися до суду з позовами, пов’язаними з порушеннями їхніх прав, звільнялися від сплати судового акту на підставі п.7 ч.1 ст.5 закону «Про судовий збір». Хоча з відповідного акта виключено положення, яким передбачалося звільнення вказаної категорії осіб від

сплати судового збору, згідно із чинною нині редакцією ч.3 ст.22 закону «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав. Судова практика, яка склалася за цей час, зводиться до двох основних позицій:

1) споживачі не звільняються від сплати судового збору;

2) споживачі звільняються від сплати судового збору.

Окремі суди займають позицію, за якою закон «Про судовий збір» є спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює засади справляння судового збору, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, а ст.5 вказаного документа викладена в новій редакції пізніше від закону «Про захист прав споживачів».

Верховний Суд із зазначеного питання відповідних постанов, які є обов’язковими для застосування згідно з ст.3607 Цивільного процесуального кодексу, не приймав. В ухвалах, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, ВС зобов’язує споживачів сплачувати судовий збір, посилаючись на

ту обставину, що зі змісту змін, унесених до ст.5 закону «Про судовий збір», які прийняті пізніше, ніж закон «Про захист прав споживачів», убачається: з 1.09.2015 споживачі за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав, не належать до суб’єктів, які звільняю-
ться від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх інстанціях, тому посилання заявників на положення закону «Про захист прав споживачів» не беруться до уваги.

Останнім часом в ухвалах ВС уживається термін «першорядність» стосовно закону «Про судовий збір». Мотивацію також доповнено частиною, в якій ідеться про те, що законом «Про захист прав споживачів» передбачено їх звільнення від сплати судового збору за подання виключно позовних заяв, а не заяв про перегляд судових рішень Верховним Судом.

Ніякої колізії

У Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ однозначної практики із цього питання немає. Частина суддів дотримуються позиції ВС. В ЄДРСР також містяться рішення, в яких ВСС робив висновок про наявність

підстав для застосування ч.3 ст.22 закону «Про захист прав споживачів», зокрема в ухвалах від 20.07.2016 та 27.07.2016.

Аналогічна позиція була висловлена судовою палатою з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Волинської області в узагальненні практики застосування в цивільних справах вимог законодавства про судовий збір та інші судові витрати, які підлягають стягненню в дохід держави за 2015 рік, опублікованому на веб-сайті апеляційного суду (див. №19—20 «ЗіБ»).

Для захисту вказаної позиції слід звернутися до таких правових норм. Зокрема, як гарантовано стст.3, 8, 55 Конституції, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Статтею 22 Основного Закону визначено, що при

прийнятті нових актів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Закон «Про судовий збір» не містить виключного переліку пільг щодо сплати судового збору, тому при визначенні таких пільг слід керуватися також іншими нормативно-правовими актами. Таку позицію висловив пленум ВСС у п.7 постанови «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 №10.

За таких обставин при чинності закону «Про захист прав споживачів», яким установлені відповідні права, окреслено механізми їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, серед котрих право на звернення до суду, складовою забезпечення якого є звільнення споживача від сплати судового збору, саме по собі незазначення споживачів у переліку осіб, котрі згідно з ст.5 закону «Про судовий збір» мають пільги щодо сплати судового збору, не може свідчити, що вказана категорія осіб такої пільги, встановленої законом, не має.

Крім того, слід висловити думку про відсутність у даній ситуації конкуренції між загальною та

спеціальною нормами або нормою, прийнятою пізніше.

Якби новою редакцією закону «Про судовий збір» було прямо передбачено, що споживачі сплачують судовий збір, тоді існувала б колізія з нормою ч.3 ст.22 закону «Про захист прав споживачів». Проте в законі «Про судовий збір» термін «споживач» згадується лише один раз у «Прикінцевих та перехідних положеннях» в аспекті заміни в ч.3 ст.22 закону «Про захист прав споживачів» слів «державного мита» словами «судового збору».

Суд при вирішенні справ повинен тлумачити законодавство, виходячи з принципу верховенства права. Такий же підхід застосовується і в інших сферах правовідносин. Зокрема, у «Податковому праві існує положення», за яким якщо норма закону або іншого нормативного акта, виданого на основі закону, або норми різних законів або нормативних актів дозволяють неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків платників податків і органу контролю, то рішення приймається на користь платника податків (п.4.1.4 ст.4, п.56.21 ст.56 Податкового кодексу).

Одномоментне рішення

Питання особливо актуальне для суддів через можливу практику застосування ЄСПЛ не тільки норм ст.6 конвенції щодо «права на справедливий суд», а й ст.1 Першого протоколу стосовно «права на мирне володіння майном», оскільки державні органи не вживають заходів щодо реалізації майнового права осіб, яке прямо встановлене в чинному законі й реалізація якого не стосується будь-яких обмежень, пов’язаних з наявністю фінансових можливостей держави.

Намагаючись дати об’єктивну оцінку ситуації стосовно сплати судового збору споживачами, слід визнати недоцільним збереження вказаної пільги. Судова практика пішла шляхом, коли сферу дії закону «Про захист прав споживачів» поширено на кредитні та страхові правовідносини. Це призвело до значного збільшення кількості справ про визнання недійсними кредитних і пов’язаних з ними договорів, які досить часто є надзвичайно складними, вимагають значного часу на їх розгляд та, відповідно, чималих витрат бюджетних коштів. Більше того, певна частина таких позовів є явно безпідставними, проте їх переглядають усі ланки судової системи.

Лише невелику частину спорів становлять справи за позовами громадян, які придбали телевізор чи

телефон та в судовому порядку захищають свої права як споживачі. Позивачі часто намагаються прив’язати свій позов до закону «Про захист прав споживачів» тільки з метою скористатися пільгою щодо сплати судового збору, а суди на вказане уваги не звертають, розглядаючи без сплати збору спори стосовно ДТП тощо.

Відповідно до ст.6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Порушена проблема могла би бути вирішена законодавцем одномоментно шляхом виключення відповідної пільги з норми закону «Про захист прав споживачів». Адже політична воля на скорочення переліку пільговиків при ухваленні закону №484-VIII була.

Разом з тим відсутність протягом тривалого часу однакової практики з досить нескладного питання свідчить про небезпідставні нарікання суспільства на проблеми в судовій владі. Залишається сподіватися на їх розв’язання в процесі нинішнього реформування системи судоустрою.